Енергія створення і енергія виробництва

Усі мене зрозуміють.

Буває, лежиш увечері втомлений на ліжку, майже засинаєш, а потім у голову приходить рандомний сюжет для нового рукопису. І він настільки тобі подобається, що ти миттєво хапаєш телефон і створюєш нову нотатку з назвою «Новий рукопис».

У декого це трапляється частіше, ніж хотілося б.

Особисто в мене в нотатках уже понад двадцять один подібний файл. Для якихось історій я навіть знайшла назву. Якісь хочеться почати просто зараз, а якісь уперто чекають свого часу.

Дві енергії

Є енергія створення. А є енергія виробництва.

Перша — це коли ти йдеш вулицею, випадково вигадуєш одну фразу і вже за десять хвилин знаєш, чим закінчиться роман, який ще навіть не почався.

Друга — це коли ти сідаєш і три дні поспіль прописуєш одну сцену. Просто тому, що її треба написати, щоб приступити до наступного етапу.

І я дедалі більше переконуюся: письменники часто переоцінюють енергію створення й недооцінюють енергію виробництва.

Не кожна ідея хоче стати книгою

Мені здається, деякі історії приходять не для того, щоб їх написали.

Вони приходять, щоб навчити тебе чогось. Дати одну сцену. Один діалог. Одне відчуття. І якщо намагатися перетворити кожну таку іскру на повноцінний роман, дуже швидко починаєш ненавидіти власний процес.

Можливо, частина ідей і повинна залишитися красивими нотатками.

Раніше мені здавалося: якщо я вигадала щось круте — треба терміново це написати.

Зараз я думаю інакше.

Перше питання, яке я ставлю собі: чи готова я провести з цією історією найближчі пів року, рік або навіть два?

Саме через це питання деякі ідеї, про які мене давно просять знайомі, досі залишаються лише ідеями. Не тому, що вони погані. Просто відповідь на це питання поки що — «ні».

Я дуже серйозно ставлюся до кожного рукопису. Починаючи нову історію, я розумію, що житиму в ній рік, а може й два. Я складатимуся з її фраз, думатиму про героїв удень і вночі, прокидатимуся із сюжетними питаннями посеред ночі.

Іноді ідея «вау, це звучить круто» ще не варта того, щоб стати моєю реальністю на найближчі кілька років.

Творчий фільтр

Найважче для мене не генерувати ідеї. Не писати рукописи. І навіть не редагувати їх.

Важко ставити блок на власній ідеї. Але саме в цьому, як на мене, і проявляється професіоналізм.

У моїй голові існує умовний фільтр. Він просіює всі мої ідеї й направляє мене саме туди, куди потрібно зараз.

Можливо, не всі мої дописані рукописи стануть бестселерами. Але кожен із них має навчити мене чогось нового.

«Обравши тебе» навчило мене будувати ланцюжок подій. Саме там я вчилася створювати екшн із підліткової драми, вплітати таємниці між словами й просто насолоджуватися творчістю. Це моє перше літературне дитя, над яким я досі працюю (так, це той самий рукопис, що пройшов ребрендинг і отримав нове ім'я та нове обличчя).

«Кохання поза забороною» з'явилося в той період, коли я буквально впихала романтику в кожен рядок. Там я працювала з магічним реалізмом, вчилася поєднувати дві часові лінії, підлаштовувати часові проміжки й створювати романтику в деталях. Згодом ця історія вичерпала себе, але саме вона породила дещо краще — новий рукопис.

«Літо між нами» — це історія, на яку я зараз покладаю великі надії. Поки працюю над нею, вона вчить мене найважливішого — чути власний голос.

«Тіні біжать мовчки» — мій третій завершений рукопис. Він, мабуть, найбільше навчив мене того, як робити не варто, ха-ха, (іноді це навіть цінніше за будь-що). Там я поєднала трилер із драмою, вчилася писати від третьої особи, будувати складні психологічні взаємини, працювати з насильством і незручними темами. І на цей рукопис також чекає ребрендинг.

Звідки приходить вигорання?

Немає нічого поганого в бурхливій фантазії й активній творчості. Коли ти гориш своєю справою 24/7 й буквально літаєш від ейфорії — це прекрасне відчуття. Але навіть хороші емоції можуть виснажувати.

Я пробувала піддаватися цьому імпульсу й одразу починати той рукопис, який щойно народився в голові. І знайшла в цій практиці кілька дуже неприємних мінусів.

Швидкий старт — швидкий фініш

У мене була історія, до якої я поверталася не один раз. Я записувала деталі, вигадувала сюжетні повороти, буквально будувала її, як будинок, стіна за стіною. Але в якийсь момент просто відклала її.

Не тому, що завалила себе іншою роботою. Я просто так багато про неї думала й майже не писала повноцінно, що мій мозок вирішив: ця історія вже завершена.

І щоразу, коли я відкривала ті нотатки, відчувала абсолютне небажання повертатися до неї.

Я сама себе обманула.

Мозок отримав задоволення від нескінченного планування й вирішив, що справу зроблено. Саме тому я — садівник, а не архітектор.

Потік ідей — і чому він теж може бути проблемою

Безперервна генерація ідей здається благословенням. Але іноді вона нагадує продавчинь у супермаркеті. Щомісяця з'являється нова. З іншою зачіскою. З іншим характером. Але є одна спільна риса — жодна не затримується надовго.

Так само й нові історії. Кожна здається цікавішою за попередню.

Я довго думала, що вигораю через обсяг роботи. А потім зрозуміла: мене виснажували не написані сторінки. Мене виснажували десятки історій, які постійно просили уваги. Кожна кричала: «Обери мене».

І поки я намагалася слухати їх усіх, переставала чути ту одну історію, яка вже чекала свого завершення.

Саме тут, як мені здається, і народжується справжній авторський фільтр.

Навчитися впізнавати ті, заради яких справді варто витратити свою енергію виробництва. Бо саме вона зрештою перетворює задум на книгу.

До речі, на цю тему в мене є ще одна думка — про те, як знайти справжній скарб на кладовищі незакінчених рукописів.

Було б цікаво почитати про таке?

Як ви обираєте історію, яку будете писати? Це завжди очевидне рішення? Чи ви просто підкидуєте монетку?