Є особливий тип романтичних історій, до яких я завжди відчуваю якесь постійне тяжіння. Спершу я навіть не помічала, наскільки сильно мені подобаються такі сюжети, поки одного дня не зрозуміла, що назбирала цілий список улюблених історій, які об’єднує одна й та сама деталь.
Дівчина по сусідству. Та сама, яка живе через дорогу, сидить із тобою за однією партою, приїжджає щоліта в той самий будинок або просто з дитинства є десь поруч. І раптом одного дня людина, яку ти знав усе життя, стає кимось більшим.
🍎 Бетті Купер і Арчі Ендрюс — «Рівердейл»
Це, мабуть, один із найвідоміших прикладів, причому буквально канонічний girl next door.
У «Рівердейлі» вони живуть поруч, дружать із чотирьох років, ходять в один клас, а Бетті ще в дитинстві допомагає Арчі з навчанням, аби він не залишився на другий рік.
Тобто між ними є те, чого немає у багатьох романтичних парах: спільна історія до романтики.
Ми не повинні вірити, що вони раптом стали близькими.
Бетті знає Арчі до його любовних історій, до його дорослішання, до його популярності. Вона знає його не як «крутого хлопця», а як просто Арчі.
І водночас виникає класична проблема girl next door:
Він настільки звик до неї, що перестав бачити її романтично.
Для Бетті це особливо боляче, бо її почуття виникають не вчора. Вони накопичуються роками.
І саме тут з'являється один із найулюбленіших романтичних ефектів:
«Як можна не помічати людину, яка любить тебе стільки років?»
Троп дає нам доступ до нерозділеного кохання без необхідності створювати складну передісторію.
Як це працює?
Спільне дитинство + нерозділені почуття + “вона завжди була поруч”.
Вона знає його ще до всіх любовних трикутників, до стосунків, до дорослішання. Вона була поруч тоді, коли Вероніки ще навіть не було в його житті. Але це не дає їй автоматичного права на його любов.
🕷️ Пітер Паркер і Мері Джейн — «Spider-Man»
(приводиться приклад на основі першої частини франшизи 2002 року)
Вона красива, популярна, соціально впевненіша. Він — сором'язливий хлопець, над яким сміються в школі.
Тому сусідство створює цікаву романтичну ілюзію:
«Вона поруч фізично, але герой не може до неї дотягнутися емоційно».
Пітер може бачити Мері Джейн щодня. Він знає її ще з дитинства. Він буквально живе поруч.
Але для нього вона все одно здається дівчиною з іншого світу. А потім з'являється Людина-павук і Мері Джейн закохується в нього. Не в Пітера, якого вона знала з дитинства. Не в хлопця, який сидів поруч у школі.
Її приваблює новий образ людини, яка раптом з'явилася в її житті: впевнена, смілива, сильна, загадкова.
Тут троп утворює контраст між знайомим і невідомим.
В інших історіях сила «дівчини по сусідству» в тому, що ти знаєш цю людину все життя. У Пітера й Мері Джейн — навпаки: вона все життя знала Пітера, але закохалася в нього лише тоді, коли побачила його зовсім іншим.
Як це працює?
Сусідство + недосяжність.
Ти можеш бути найближчою людиною фізично й водночас роками залишатися для неї «просто Пітером».
🍂 Отем Девіс і Фінні Сміт — «Якби він був зі мною»
Ось тут троп стає трагічним.
Отем і Фінні виростають разом: їхні матері — найкращі подруги й сусідки, а самі діти проходять поруч буквально все дитинство. Вони народилися з різницею в тиждень і до підліткового віку були надзвичайно близькими.
Їх історія і є причиною чому вони не разом, бо ця надзвичайна близкість заважає їм бути ближчими інакше.
Нам зазвичай обіцяють: якщо вона поруч → вони неодмінно будуть разом. А «Якби він був зі мною» грає на читацьких нервах і почуттях.
Тут сусідство стає символом втраченого потенціалу.
«Ми могли бути найкращою історією одне одного. Ми просто нею не стали».
Як це працює?
Сусідство + дитинство + втрачена близькість.
Це доказ того, що троп може працювати не лише як friends to lovers.
💕 Рун Крістіансен і Поппі Літчфілд — «Тисяча пам'ятних поцілунків»
Тут сусідство буквально стає частиною романтичної міфології пари.
Вони:
бачать одне одного з вікон;
ходять одне до одного додому;
ростуть разом;
стають першими друзями;
переживають перше кохання;
розлучаються;
знову опиняються поруч.
Тобто читач отримує фантазію «ми були першими одне для одного в усьому».
Перше знайомство. Перша дружба. Перша закоханість. Перший поцілунок.
Усе це належить одній людині.
Як це працює?
Спільне дитинство + перше кохання + фізична близькість + ностальгія.
І саме тут формується фантазія:
«Моя перша любов — це і є моя справжня любов».
🌻 Джулі Бейкер і Брайс Лоскі — «Привіт, Джулі!»
Це, мабуть, найцікавіша версія, особисто для мене.
Хто бачив фільм, той можливо знає, що насправді він так не називається. Flipped — ось його справжня назва і вона багато чого пояснює.
Джулі закохується в Брайса, коли вони зустрічаються ще в другому класі. Він її сусід, але романтичних почуттів не поділяє. Через шість років усе змінюється: Джулі перестає бачити в ньому хлопця своєї мрії, а Брайс якраз починає розуміти, що помилявся щодо неї.
Це дуже важлива частина привабливості історії. Бо ми отримуємо не просто: "вона любила його все життя". Тут історія стає цікавішою за рахунок того, що героїня перестає чекати, і коли вона це робить, хлопець нарешті її помічає.
Як це працює?
Звичність + невидимість → втрата інтересу + усвідомлення цінності.
І це дуже реальний людський механізм. Починаємо цінувати тоді, коли втрачаємо.
💌 Розі Данн і Алекс Стюарт — «З любов'ю, Розі»
І ось тут ми виходимо за межі буквальної сусідки.
(до речі, сценарій фільму побудований за романом Сесілії Ахерн «Де закінчуються веселки»)
На мій погляд, це найкращий приклад для пояснення того, чому троп працює навіть тоді, коли фізичного сусідства немає.
Весь сюжет перетворюється на спробу зрозуміти:
«Чи можемо ми повернутися до тієї близькості, яка була між нами з дитинства?»
Це вже троп the one who was always there.
Як це працює?
Дитинство + найкраща дружба + нереалізоване кохання + постійне “майже”.
Не обов'язково сусід. Не обов'язково навіть найкращий друг. Але людина, яка настільки глибоко вплетена у твою біографію, що уявити життя без неї майже неможливо.
🌊 Беллі та Конрад — «Цього літа я стала вродливою»
МОЯ УЛЮБЛЕНА ПАРА... кхм, сорі :))
Ця історія дуже красиво розширює тезу: «дівчина по сусідству» — це не обов’язково буквально сусідка.
У Беллі, Конрада та Яремії це взагалі особливо добре працює. Вони щоліта приїздять до будинку Фішерів у Казінс-Біч, і Беллі росте поруч із братами. Для неї цей будинок — простір її дитинства.
І Конрад у цьому сенсі дуже цікавий персонаж.
Беллі знає Конрада практично все життя. Вони разом проводять літо за літом, і він є частиною її найважливіших дитячих спогадів. Вона росте поруч із ним — буквально бачить, як він змінюється з року в рік.
Саме тому її почуття до Конрада такі сильні. Він для неї — не просто хлопець, який їй подобається.
Але тут є ще одна дуже важлива річ — ритуал повернення.
У «З любов'ю, Розі» близькість формується через роки спільного життя.
У «Цього літа я стала вродливою» — через повторення.
Щоліта вони знову зустрічаються. І тому кожне літо стає своєрідною капсулою часу.
Беллі може вирости, змінитися, закохатися, стати іншою людиною — але коли вона приїжджає в Казінс-Біч, вона знову опиняється серед тих самих людей.
Саме це й робить Конрада таким емоційно важливим для неї.
То чому ж ми так любимо «дівчину по сусідству»?
Якщо подивитися на всі сім історій разом, вимальовується дуже цікава картина, що показує нам фундамент цього тропу.
Безпечне кохання
Це не загадковий незнайомець, який раптово увірвався в твоє життя. Не небезпечний мафіозі, не мільярдер із темним минулим і не випадковий красунчик із бару. Це людина, яку ти знаєш роками. Ти знаєш її характер, звички, родину, недоліки. Ти вже знаєш, кому довіряєш своє серце.
Кохання з історією
У новій парі автору потрібно переконати нас, чому ці двоє важливі одне одному. У «дівчини по сусідству» вже є спільне минуле. Ми знаємо, що вони пережили разом, а отже, кожен погляд, сварка чи дотик має за собою роки історії.
Таємне кохання
В кожній історії хтось таємно закоханий. Або ж вони обидва приховують свої справжні почуття.Читач уже знає правду і тому чекає моменту, коли герой нарешті зрозуміє те, що для всіх навколо очевидно.
«Він нарешті мене побачив»
Одна з найсмачніших частин тропу: людина весь цей час була буквально поруч, але романтичного значення їй не надавали. А потім щось змінюється — і звичайна сусідка раптом стає дівчиною, яку герой бачить зовсім інакше.
Доля без містики
Нам подобається думка, що «твоя людина» не обов'язково десь далеко. Можливо, вона живе через дорогу. Можливо, сидить за сусідньою партою. Можливо, щоліта приїжджає в той самий будинок. Не треба шукати її по всьому світу — вона вже поруч.
У всіх цих дівчат насправді є один конкретний архетип: вони дуже емоційно включені в людей і простір навколо себе.
Вони не сприймають своє життя як набір окремих епізодів. Бетті, Мері Джейн, Джулі, Беллі, Поппі, Отем, Розі — у всіх величезне значення мають місця, люди й спогади.
Вони сильно привʼязуються.
Вони емоційно сміливіші, ніж здаються. Ззовні виглядають геть не так, але всі дівчата переживають ревнощі, втрати, образи, нерозділене кохання і розчарування.
Вони здатні ідеалізувати людину. Якщо людина була поруч із ними з дитинства, вона може стати частиною їхньої внутрішньої міфології.
Це не однаково "хороші дівчата", хоч і мають спільні риси. У них різний темперамент. Та усі вони дуже серйозно ставляться до любові.
Я можу безкінечно говорити на цю тему, бо насправді прикладів набагато більше, але виділила лише перші, що прийшли в голову.
Цей троп жодного разу ще мене не втомив. Навпаки я постійно до нього повертаюся. І, коли здавалося, воно має набриднути, працює напаки. Бо не завжди «дівчина по сусідству» означає одні й ті ж патерни, що потворюватимуть герої з історії в історію.
А який ваш улюблений троп?
Коментарі
Увійдіть, щоб залишити коментар
Коментарів поки немає.