«Ромео і Джульєтта» в головах мільйонів — це солодка казочка про ідеальне кохання. Але якщо прибрати цю багатовікову позолоту і просто почитати текст, то несподівано виявиться, що романтики там, як у троянців передбачливості. Це жорстокий, кримінальний трилер про те, як недосвідчені діти загнали себе в кут через дику поспішність. Тут головний убивця — це час.
Найстрашніше, від чого реально пересмикує — це вік. Джульєтті немає навіть чотирнадцяти. Вона ще дитина, яка взагалі не розуміє, хто вона в цьому житті, а її вже кидають під танк сімейної ворожнечі і змушують шукати собі супутника життя. Те, що вона западає на Ромео це не якийсь там зрілий вибір. Звичайнісінький бунт. Дівчину затисли в рамки, і вона так спробувала вирватися з-під батьківського контролю. Дитячий протест, який закінчився двома (ну добре, більше) трупами.
Сюжет летить із шаленою швидкістю, і це лякає. Уся історія пресується в якісь чотири дні. Люди за чотири дні навіть подряпину на коліні не встигають загоїти, а тут — від першого погляду на середньовічній тусовці на ймення «Бал-маскарад» до двох мерців за один день. Шекспір навмисно крутить цей лічильник: герої говорять уривчасто, гарячково, наче у них панічна атака. Текст не йде плавно, він просто задихається від власного темпу.
Головна біда цих двох — вони взагалі не вміли чекати. Для них існувало тільки «тут і зараз», адже іншим висловом те, що вони повінчалися на наступний день після того, як познайомилися та пару разів поцілувались, я назвати не можу. Ніякого завтра, ніякого мізкування. Підлітковий максималізм влетів на повній швидкості в тупу глуху стіну сімейної ненависті, і цей вибух їх просто знищив.
Але, мабуть, саме тому, що вони відмовилися грати за дорослими правилами й іти на компроміси, вони й пішли до кінця. У Вероні, де кохання було неможливим через старі розбірки й кров, ці малі просто стрибнули зі скелі. Їхня поспішність — це не просто тупа помилка, це свідомий вибір послати все під три чорти заради одного моменту. Вони змогли бути разом тільки так — повністю помноживши на нуль реальність, яка їм заважала. Смерть стала їхнім останнім словом проти зоборон.
Одже, історія про цих голубків — це не шмарклі в цукрі. Це жорстке попередження про те, яке крихке життя, коли його зажовують чужі амбіції та власна дурість. Шекспір чітко показує: найнебезпечніша річ у Вероні — це не заточені мечі кланів. Це гримуча суміш із дитячої наївності та дорослого поспіху, яка просто не залишає шансу вижити.
Коментарі2
Увійдіть, щоб залишити коментар
Згодна. Насправді зараз можна побачити як і відмінності, так і схожості в сучасній літературі. У самої був рукопис про таке, але на щастя мої герої залишилися живі хаха. Можливо колись поверну його в оборот і допрацюю, бо тема сильна як видно зі статті))
Нажаль, схожості зараз прослідковуються не лише в сучасній літературі, а й в реальному житті. Підлітковий максималізм не доводить ні до чого доброго, а ворожнеча, заборони та поспіх й поготів.