Письменники давно відомі своєю інтровертністю і складністю у спілкуванні. Сама неодноразово підтверджувала цей стереотип. Ми затяті відлюдники, що сидять над рукописом допізна, знаємо своїх героїв краще, ніж друзів, і нагадуємо ту саму рибу-ліхтар із мемів.
І, як не дивно, колись це було нашою перевагою.
Наша професія говорила за нас. Читач відкривав книгу і звертав увагу на текст, а не на людину, яка його написала.
Це було дуже зручно. Ми могли вільно висловлювати свої думки без страху бути засудженими. Ми брали псевдоніми не лише для краси, а й для створення певної таємничості чи захисту.
Раніше письменник міг написати роман, здати його у видавництво і зникнути. Сьогодні він повинен вести TikTok, Instagram, Telegram, давати інтерв'ю, бути маркетологом, знімати відео, будувати особистий бренд. І лише десь між усім цим — писати.
Чому сьогодні купують автора, а не книгу?
Дозвольте провести над вами маленький експеримент)).
Уявіть обкладинку своєї книги. Будь-якої.
Якого розміру ви бачите назву? А якого — власний псевдонім?
Можливо, ви пов'язуєте це з психологією, але я одразу думаю про маркетинг.
Все частіше можна побачити, як назва книги поступово зміщується вбік, зменшується в розмірі або стає майже непомітною. Натомість ім'я автора займає центральне місце на обкладинці.
І це зовсім не випадково.
Сто років тому відповідь на питання "що важливіше?" була б майже однозначною: книга. Сьогодні — автор.
Ми живемо в епоху соцмереж. Люди купують не лише історію. Вони купують людину, яка її створила.
Набравши популярності, письменник перестає бути "тим, хто написав книжку". Він стає "тим самим автором". І читач сам не помічає, як починає купувати нову книгу не через анотацію чи обкладинку, а лише тому, що знайоме ім'я викликає довіру.
Я теж так роблю.
Тож ця стаття — не про засудження. Це лише спроба зрозуміти, чому в якийсь момент текст і автор ніби помінялися місцями.
Автор і текст: межа, яку важко провести
Буває, що письменник потрапляє у скандал. І тоді його ім'я починає звучати голосніше за власні книги. Одні читачі кажуть: "Я відділяю автора від твору". Інші більше не хочуть відкривати його книжки взагалі.
Світ знову ділиться навпіл. І ось тут виникає питання, на яке, здається, немає правильної відповіді.
Чи справді можна повністю відокремити автора від тексту?
Мені здається, що ні.
Навіть якщо автор пише про драконів, мафію чи серійних убивць, він усе одно обирає, про що писати, які емоції показувати, кого засудити, а кого виправдати. Стиль, гумор, страхи, цінності, досвід — усе це просочується в текст.
Ми не можемо написати книгу "не собою". Але це зовсім не означає, що персонажі дорівнюють автору. Інакше кожен детектив був би написаний убивцею, а кожен психологічний трилер — психопатом.
Письменники пишуть про те, що важко сказати вголос.
Особливість нашої роботи в тому, щоб перенести свої думки на папір. Перетворити страшну подію на кілька сторінок тексту, пережити її разом із героями й залишити десь позаду.
То як можна повністю відмежувати особисте від тексту, якщо те, що ми пишемо, буквально складається з нас самих?
Чи відповідає автор за своїх персонажів?
Література існує саме для того, щоб досліджувати темні сторони людей.
Якщо письменникам заборонити писати про токсичних людей, маніпуляції, насильство чи злочини, ми втратимо половину світової класики.
Питання не в тому, чи можна створити героя з купою red flags. Питання в тому — навіщо він написаний.
Книга, як і фільм, не є покроковою інструкцією до життя. Вона може лякати, злити, захоплювати, змушувати сперечатися із героями або навіть ненавидіти їх. Але водночас було б наївно заперечувати, що мистецтво здатне впливати на людей. Особливо на тих, хто лише формує власні погляди.
Саме тому, на мою думку, відповідальність частково лежить і на авторові.
Але лише частково.
Бо кожен читач переносить на книгу власний досвід, власні травми, власні межі сприйняття. І тому на початку книг існують попередження про тригери.
А що тоді робити автору, який написав історію з ред флег-персонажами? Видалити текст? Спалити рукопис? Більше ніколи не торкатися цієї теми?
Не думаю.
Бо література не існує для того, щоб показувати лише хороших людей. Вона існує, щоб показувати різних.
Чи може письменник просто бути письменником?
Сьогодні від письменника хочуть набагато більше, ніж просто хорошу книгу.
Він має бути автором. Блогером. Маркетологом. Монтажером. Публічним спікером. Трішки психологом. Трішки детективом, якщо пише детективи. Трішки географом, якщо дія відбувається в іншій країні.
І бажано ще постійно бути онлайн.
А що робити авторам-інтровертам?
Таким, які не хочуть показувати своє життя, щодня записувати сторіс чи перетворювати власну особистість на бренд?
Чи достатньо сьогодні просто написати хорошу книгу? Чи книга вже не може існувати без автора, який її продає?
Мабуть, найбільший парадокс у тому, що читачі часто говорять:
"Я відділяю автора від твору"
Але водночас саме письменник роками вчиться переносити себе у текст. Ми просимо авторів бути чесними. Вкладати в роман свої страхи, біль, переживання, досвід.
То де ж тоді закінчується автор і починається текст?
Мені здається, що відповіді на це питання не існує.
Коментарі
Увійдіть, щоб залишити коментар
Коментарів поки немає.