Ні садівник, ні архітектор. І це найкраще, що сталося з моїми рукописами.

Усі ми знаємо поділ письменників на архітекторів і садівників.

Архітектори люблять плани. Вони знають кожен сюжетний поворот ще до того, як напишуть першу сцену.

Садівники — саджають зернятко в землю, а потім спостерігають, що з нього виросте.

Я завжди вважала себе саме садівником. Але з часом зрозуміла, що це вже не зовсім правда. Я не люблю будувати детальні плани. Мене від них просто нудить. Але й повністю довіряти процесу теж більше не можу. І тоді я зрозуміла одну річ:

Я люблю знати, яке зернятко саджаю в землю. І люблю приблизно уявляти, яка рослина з нього виросте.

Перед початком рукопису я повинна знати лише п'ять речей:

1. Про що ця історія?

2. Яка подія запускає все?

3. Яка головна проблема?

4. Що має змінитися?

5. Коли історія повинна закінчитися?

Усе інше я дозволяю собі вигадувати дорогою. Саме тому я досі називаю себе садівником.

Рукопис народжується тричі

Це правило, яке дуже добре описує мій процес.

Його сформулював режисер і сценарист Антоніо Лукіч про кіно:

• коли з'являється ідея;

• коли ти пишеш;

• коли редагуєш.

Але ця думка настільки мені відгукнулася, що стала частиною моєї письменницької "віри".

Спочатку я хочу зрозуміти, про що ця історія.

Наприклад:

Дівчина стає вампіром і починає мститися всім, хто колись змушував її почуватися нікчемною.

Далі я починаю ставити питання:

• Як вона стала вампіром?

• Чому саме вона?

• Хто її головний ворог?

• Де все це відбувається?

• Яким правилам підкоряється цей світ?

Я ще не знаю, як виглядатиме третій розділ. Не знаю, як довго триватимуть її стосунки. Не знаю, яке волосся буде в другорядного героя. Але вже знаю, про що ця історія. І цього мені достатньо, щоб почати писати.

Поступово все складається в короткий опис.

Дівчину зраджує хлопець ще у шкільні роки. Згодом помирають її батьки, життя розвалюється, і вона вирішує продати сімейний будинок. Там знаходить ключі від квартири в іншому місті, які колись сховав її дідусь. Переїзд здається шансом почати все заново, але життя вперто не складається. У відчаї вона вирішує повірити старій міській легенді й стати вампіром. Та замість омріяної сили отримує прокляття, від якого тепер змушена шукати порятунок.

До речі, якщо сюжет здається вам цікавим і напрочуд детальним — не дивуйтеся. Це один із моїх старих рукописів, який я колись закинула, бо він здавався мені надто простим. Хоча хто знає... :)) можливо, колись я ще до нього повернуся.

А що далі?

Коли в мене є основа, починається найцікавіше.

Я починаю шукати відповіді на питання, які роблять історію живою:

• Як ключі опинилися в дідуся?

• Чому батьки мовчали про квартиру?

• Чому героїні так не щастить?

• Вона справді невдаха чи це наслідок її виборів?

• Легенда про вампірів — це містика, магічний реалізм чи повноцінне фентезі?

• Як працює саме перетворення?

Я все ще не знаю, куди піде моя героїня. Але знаю, що вона повинна там отримати. Не знаю, кого вона зустріне. Але знаю, яка подія повинна її змінити. Не знаю, чи закохається вона у вампіра рівня Деймона Сальваторе. Але знаю, що він там буде, ха-ха. І це одна з найприємніших частин процесу — дізнаватися такі речі разом із читачем.

Саме тому я досі садівник. Просто тепер я не вирощую рослину навмання. Я знаю, що хочу виростити. А яким шляхом до цього прийде історія — нехай вирішує вона сама.