Замітки на полях: Коло героя і людина, яка стоїть за папером

За роки роботи над історіями я завжди повертаюся на коло героя і маю нечемну звичку повертати на нього колег-авторів.

Що це взагалі таке?

Коло героя (часто зустрічається і як «Подорож героя» або «Мономіф») — це універсальна структура оповіді, яку у 1949 році описав міфолог Джозеф Кемпбелл у своїй книзі «Тисячоликий герой». Він проаналізував міфи різних культур — від грецьких до полінезійських — і помітив, що майже всі вони мають однакову приховану структуру. Пізніше, у середині 1980-х, сценарист Крістофер Воглер адаптував
«Тисячоликого героя» до потреб сценаристів студії Disney. Він написав внутрішню записку на сім сторінок під назвою "A Practical Guide to the Hero with a Thousand Faces", де розбив подорож на 12 пунктів. Записка розійшлася Голлівудом і зрештою лягла в основу його книги «Подорож письменника», яка вийшла друком 1992 року й стала стандартом у кіноіндустрії (саме її найчастіше мають на увазі, коли кажуть «коло героя»).

Коло складається з 12 пунктів, але його ідея досить проста: герой живе у звичному світі, отримує поклик до пригоди, довго опирається, зрештою переступає поріг у невідоме, проходить випробування, зазнає найбільшої невдачі, а згодом здобуває перемогу і повертається змінений, з чимось цінним у свій звичний світ.

Якщо говорити узагальненнями, то коло героя — одна з найпоширеніших моделей для побудови літературної чи екранної історії. Водночас це не рецепт, від якого не можна відхилятися.

У колі героя кожен пункт можна стиснути до одного речення, розтягнути на цілий том, чи взагалі пропустити, але сама логіка трансформації героя, зазвичай, лишається.

Чому ця схема досі працює?

Секрет у тому, що кожен пункт відображає ритм зростання:

комфорт → виклик → опір → занурення → криза → трансформація → знання

Це впізнається інтуїтивно, бо схожий ритм є і в реальному людському житті. Коло героя просто надає цьому ритмові узагальнену структуру.

Коло героя однаково добре працює і в «Енеїді», і в «Диявол носить Прада», і у рекламних роликах про дезодорант на 30 секунд.

Однак коло героя не лише цікавий інструмент для побудови сюжету. Сьогодні, коли базову структуру історії здатна відтворити будь-яка мовна модель, постає цікаве питання: заради чого ми насправді читаємо?

Кілька слів про ШІ

Інколи я думаю, що штучний інтелект скоро напише всі книги на світі.

А хіба ні?

Відтоді, коли ChatGPT був лмм-немовлям і дотепер, коли Claude здатен генерувати безліч романів на обрану тему, здається, що для письменництва, журналістики чи будь-якої літературної творчості настали темні часи забуття.

Насправді ні.

Для мене показовими стали дві історії. Перша — скандал із «Shy Girl» Мії Баллард. Після публікації в Британії видавництво Hachette припинило подальше видання книги та скасувало американський реліз роману через підозру, що текст переважно написав штучний інтелект. Читачі, які отримали книгу, провели власне розслідування й знайшли підтвердження цим підозрам, хоча сама Баллард наполягає, що особисто ШІ не використовувала, а вину покладає на редактора-фрилансера.

Друга історія ближча до нас і пов'язана з Ольгою Токарчук. В одному зі своїх інтерв'ю вона зізналася, що під час роботи над новим романом зверталася до ШІ. Ця заява буквально шокувала спільноту читачів та митців.

Пізніше письменниця уточнила в своєму Facebook, що не писала книгу ні за допомогою ШІ, ні з кимось іншим, і користується ним виключно як допоміжним інструментом для пошуку, на кшталт словника чи енциклопедії. «Писати історії ШІ не вміє», — сказала вона.

Побіжна згадка про звернення до ШІ під час роботи над текстом викликає бурю, навіть якщо йдеться не про співавторство, а про довідку чи обговорення окремих питань.

Що це, як не підтвердження того, наскільки нам насправді важливо знати, чи є людина по той бік паперу? Бо якби це було не так, і нас цікавило лише читання грамотно складених слів докупи, жодного з цих двох скандалів ніколи не було б.

З іншого боку, обидві історії створюють цікавий парадокс: ШІ — це інструмент чи співавтор? Чи прийнятно запитати в ШІ, під яку музику могли б танцювати персонажі певної епохи — і де саме проходить межа, після якої довідка перетворюється на співавторство? Як ви самі до цього ставитеся?

Великі мовні моделі навчаються на мільйонах текстів, і структура кола героя — один з найбільш статистично впізнаваних прийомів. Тому, коли просиш ШІ написати історію "без підказок щодо структури", з мого досвіду він майже завжди відтворює саме цю схему в її найбанальнішому, спрощеному вигляді. Подібні історії легко впізнати, бо сюжет побудовано за типовими закономірностями і схожим емоційним тоном.

Тож розуміння класичної структури побудови історії тепер стає ще важливішим. Вміння свідомо ламати або викривляти коло героя чи порушувати правила стає ознакою унікального авторського голосу.

Наступного разу спробую пояснити всі дванадцять етапів мономіфу на прикладі котиків чи діснеївської принцеси. Дайте знати, хто вам цікавіший. Мняу!😸